Міло Манара: Джузеппе Бергман. Том 1. Венеціанські пригоди

У ті роки, а саме на початку сімдесятих, слово "пригода" викликало деяку незручність, якщо не відкриту зневагу. Усі літератори, кінематографісти та автори коміксів, що поважають себе, були змушені звертатися до екзистенційних, соціальних або політичних тем, ретельно уникаючи навіть найменших підозр у "втечі від реальності".

Але була одна людина, один мандрівний лицар, який бився як лев за право високо нести прапор шукачів пригод. Для Уго Пратта пригода була життєвим кредо, яке він проголошував у своїх дивовижних мальованих історіях та найважливішим свідченням якого було його власне життя. Моя особиста пригода та пригода Джузеппе Бергмана почалися завдяки тому, що мені пощастило познайомитися з Уго Праттом та стати його відданим учнем.

Розмови з Метром змусили мене поставити безліч запитань. Чому пригодницька література цінується так низько? Хіба нас не вчили в школі, що "Одіссея" Гомера - один із наріжних каменів нашої цивілізації? Чому велика епоха пригодницької літератури - епоха Мелвілла, Конрада, Стівенсона, Лондона, Кіплінга та багатьох інших чудових оповідачів - поступово відійшла в минуле, причому приблизно в той час, коли в промислове виробництво було впроваджено складальний конвеєр?

Можливо, пригода несумісна з нашим громадським устроєм? Але чому?